Чесні мощі і поховання в Десятинній церкві
Церква Успіня Пресвятої Богородиці Десятинна
стає відразу соборною кафедрою для перших Київських митрополитів. В давнину
її ще стали звати грецькою мовою "кафолікані іклісіа", тобто
кафедральна церква. Вона стала духовним центром держави князя Володимира
Великого і пантеоном для багатьох видатних постатей в історії Київської
Руси-України. Новий храм Пресвятої Богородиці став усипальницею великих
київських князів.
В ньому були, ймовірно, передбачені заздалегідь спеціальні місця для поховань
так звані "аркосолії". Князь відразу подбав про те, щоб сюди
були перенесені останки рівноапостольної княгині Ольги - першої християнки
серед людей знатних, правителів Руси, і не сховав їх під спудом, але відкрито
поклав їх ради тих, хто приходить до неї з вірою і отримують зцілення.
[23]
Перенесення мощей приснопам'ятної своєї бабки Ольги князь Володимир вчинив
разом із митрополитом Леонтієм. Коли відкрили їх, то знайшли нетлінними,
переложивши їх в нову усипальницю і з великим урочистим співом перенесли
в церкву святої Богородиці Десятинну. Це сталось 1007 року, як зазначає
Степенна книга. В мінейному житії святої зберігся опис її гробу: "гроб
камен мал в церкві св.. Богородица… и на верху гроба оконце сотворено
и ту видіти тіло блаженної княгині Ольги лежаще ціло".
В житії ж святої благовірної Ольги читаємо: "Не слід забувати і замовчувати
ще й таке над гробницею блаженної Ольги в церковній стіні було віконце;
і якщо хто з твердою вірою приходив до чесних мощей, віконце само собою
відкривалось, і той, хто стояв ззовні чітко бачив через віконце чесні
чудотворні мощі, причому особливо достойні бачили і чудесне сяяня, що
виходило від них; і із тих, хто мав віру, страждав яким небудь недугом,
зараз же отримував зцілення. А для тих, хто приходив з маловір'ям, віконце
зараз же закривалось, і вони не могли бачити чесних мощей, якщо й знаходився
хто в церкві, то бачив тільки гроб і не отримував зцілення…". [24]
Повість минулих літ за Іпатським списком під 1007 зазначає: "Принесені
ці (князі) у святу Богородицю". Ймовірно, що поряд з мощами святої
благовірної Ольги сюди були перенесені останки князів і княгинь померлих
у попередні роки. [25]
В Десятинну церкву були перенесені і мощі першого Київського митрополита
Михаїла. Передання залишило нам відомості про те, що митрополит заснував
Михайлівський монастир у Києві на тому місці де стояв язичницький бовван,
посадивши ченців на горі. [26] Напевно,
що митрополит Руси був похований саме в цьому монастирі в першій дерев'яній
церкві збудованій ним самим. Проте церковні історики стверджують, на підставі
напису над його мощами у Великій Лаврській церкві, що він був похований
992 року в Десятинному храмі. [27] Але збудованим
цей храм ще тоді не був.
Напевно князь Володимир, утвердивши в Десятинній церкві кафедру Київських
митрополитів дуже скоро переніс сюди мощі першого митрополита. Подальша
доля їх така в 1103 році вони були перенесені до Антонієвої печери, а
в 1730 році виставлені відкрито у Великій лаврській церкві Успіня Пресвятої
Богородиці.
В Десятинному храмі знайдуть своє останнє місце спочинку і його патрони:
року 1011 дружина Володимира грецька царівна Анна, а в 1015 році сам князь
Володимир Великий покладений буде тут у мармуровім гробі: "Помер
же Володимир, князь великий, на селі Берестовім, і потаїли (смерть) його,
бо Святополк був у Києві. І вночі ж, розібравши межи покоями поміст (і)
в ковер загорнувши, вірьовками опустили його на землю. І, поклавши його
на сани, одвезли його, і поставили його у святій Богородиці - в церкві,
що її він сам був спорудив. Коли ж довідалися про це люди, то зійшлися
без числа. І оплакували його бояри яко заступника землі їхньої, (а) вбогії
- яко заступника і кормителя. І положили його в гробі мармуровім, попрятавши
тіло його, блаженного князя з плачем великим…Він є новим Костянтином великого
Риму, що охрестився сам і (охрестив) люди свої, - і сей так учинив, подібно
йому…", - розповідає нам Літопис. [28]
Князь Володимир залишаючи світ цей молився так, говорячи: "Господи
Боже мій, не знав я Тебе, але помилував Ти мене, і через святе хрещення
просвітив мене, і пізнав я Тебе, Боже всіх, святий Творець усього створеного,
Отче Господа нашого Ісуса Христа! Слава Тобі (з) Сином і Святим Духом!
Владико Боже, не пом'яни моєї злоби, не знав я Тебе в язичництві, нині
ж знаю Тебе і відаю.
Господи Боже мій, помилуй мене. А якщо хочеш карати і мучити мене за гріхи
мої, карай мене Сам, Господи, а бісам не віддавай мене… Після святого
хрещення пожив князь Володимир 28 років… У дев'яте літо блаженний христолюбивий
князь Володимир десятину дав церкві Святої Богородиці від майна свого.
Адже про це Сам Господь сказав: "Де скарби ваші, там буде і серце
ваше". Блаженний князь Володимир скарб свій на небесах має, схований
у милостині і добрих своїх справах - там і серце його, в Царстві Небесному",
- зазначає чорноризець Яків".[29]
Мощі святого Володимира не були відкриті і прославлені. Вони покоїлись
в мармуровому гробу, який під час нашестя татар був схований в землі під
розвалинами Десятинної церкви і знайдений в 1635 році. В житії благовірного
князя і просвітителя Київської Руси-України чорноризець Яків для заспокоєння
сучасників говорить: "Не будемо дивуватись, улюблені, якщо він після
смерті не творить чудес: багато хто із праведників не творили чудес, але
є святими" і потім цитує слова Золотоустого, який навчав, що святі
люди пізнаються не за чудесами, а за ділами. [30]
Очевидно, що відразу після упокоєння Володимира Великого постало в нашій
Церкві питання про його канонізацію. А те, що його шанували, як святого,
бачимо вже із "Слова про Закон і Благодать" митрополита Іларіона,
яке, до речі, за давньою традицією читалося в храмах в день пам'яті святого
рівноапостольного князя 15 липня (за ст. ст.).
Тепер, коли це "Слово" добротно перекладене на українську мову,
потрібно було б відновити цей благочестивий звичай в наших церквах. Більше
того в домонгольський період була складена святому Володимиру служба.
Вона відома за рукописом ХІІІ століття і писалася під час періоду міжусобної
князівської боротьби, як видно із слів: "Моли спастися держави твоєя
начальником, христолюбивим князєм и множеству владомих". Також і
в житії блаженного Володимира вже згадуваного чорноризця Якова читаємо:
"О святая царя Константине и Володимире! Помагайте на противныя сродником
ваю, и люди збавляйте от всякія беды , греческія и рускія". [31]
Як бачимо князя Володимира автор житія поставив в один ряд із рівноапостольним
Візантійським імператором Костянтином. Вже згадуваний німецький хроніст
Дітмар бачив, як у Десятинній церкві стояли гроби Володимира та його дружини
Анни.[32]
Року 1044 великий князь Ярослав Мудрий перенесе сюди тіла своїх дядьків
Ярополка і Олега: "Викопані були (з могил) два князі, Ярополк і Олег,
сини Святославові. І охрестили кості їх, і положили їх у церкві святої
Богородиці…" [33]
Дивними тут є слова "охрестили кості їх". Правильніше було б
думати, що кості мертвих окропили святою водою, а не охрестили, тобто
звершили Таїнство Хрещення, яке над мертвими не звершується. Можливо із
благого наміру і шани до своїх дядьків князь Ярослав Мудрий переніс їх
до Богородиці Десятинної, але оскільки вони померли язичниками, то останки
їх не охрестили, а тільки окропили святою водою.
Були в Десятинній церкві ще поховання князів Ізяслава Ярославича (+1078
року) та Ростислава Мстиславича (+1093). Правда деякі історики сумніваються
в тому, що останки князя Ізяслава було покладено саме тут. В "Описании
Киево-Софийского собора и Киевской иерархии" митрополита Євгенія
Болховітінова ім'я князя Ізяслава знаходимо серед похованих князів в святій
Софії.[34] Літопис же нам повідомляє: "І,
принісши, положили тіло його (Ізяслава, авт.) в церкві (Успіня) святої
Богородиці, вложили його в раку кам'яну і мармурову".
Із-за цього вважають, що в Десятинній. Однак цього уточнення в Літопису
немає, хоча воно наявне в 14 випадках із безсумнівних 16. "Відсутність
уточнення не випадкова, - зазначає дослідник і перекладач Літопису Леонід
Махновець, - бо йдеться про сусідню з Софією церкву Успіня Богородиці,
про яку говорилося (в Літопису) під 1039 р і де археологами знайдено сім
кам'яних (шиферних) плит гробниці, ясно, що княжої". [35]
Всі державної ваги події добрі і не зовсім приємні, повернення із військових
походів подяка і покута - вершили в цьому храмі. Так Літопис залишив нам
згадку про те, що коли князі В'ячеслав, Ізяслав і Ростислав, об'єднавшись
під час міжусобної боротьби в 1151 році вирушали із Києва то кланялись
"святій Богородиці Десятинній і святій Софії", а після перемоги
над князем Юрієм і половцями "…воздавши хвалу Богові і його Пречистій
Матері, і силі Животворящого хреста, з честю і похвалою великою рушили
до Києва. І тоді вийшло назустріч їм духовенство з хрестами: митрополит
Клим (Смолятич), і ігумени поважані, і попи, і многе-множество духовенства.
І з великою честю в'їхали вони в Київ і, поклонившись тут святій Софії
і святій Богородиці Десятинній, пробували у великій веселості і в великій
любові. І так стали вони жити". [36]
В Літопису під 1172 рік читаємо ще й про таке: "…чудо сотворив Бог
і свята Богородиця, церква Десятинна в Києві, що її спорудив був Володимир
(Святославич), який охрестив землю (Руськую) і дав був десятину церкві
тій по всій Руській землі. Сотворила ж те чудо Мати Божа понад наші сподівання.
Коли ото Гліб Юрійович сидів у Києві на столі отчому і дідньому, (то)
в перший рік прийшло безліч половців… билися наші з ними кріпко, і, побачивши
(це), половці побігли… І була (се) поміч хреста чесного і (церкви) святої
Матері Божої, Богородиці Десятинної, бо ж із (її) волості вони були зайняли
(людей і добра). Бо якщо Бог не дає в обиду простого чоловіка, коли начнуть
його зобиджати, то хіба він (дасть в обиду) своєї матері храм?... І всі
інші християни воздали хвалу Богові і святій Богородиці, скорій помічниці
роду християнському" [37]
Десятинна церква Успіня Пресвятої Богородиці мала особливу святість. Вона
була зведена на крові перших мучеників-християн Федора та Іоана. Їхній
двір, на якому вони були замучені язичниками, знаходився саме на тому
місці, де потім повстане Володимирова церква. [38]
Навіть коли князь Ярослав Мудрий збудував у 1037 році Собор святої Софії
і переніс туди митрополичий центр - Десятинний храм не втрачав своєї церковно-державної
ваги.
В цьому ми можемо переконатись із наведених вище літописних повідомлень.
Князь Ярослав Мудрий продовжував святу справу свого батька і її примножував.
Свідченням цьому став величний собор Святої Софії. Князі батько і син
тим самим вручали нас заступництву Божої Матері, до якої вони звертались.
Ці два храми йшли пліч-о-пліч в доленосних рішеннях і подіях княжої доби
в історії України. Не можемо не приховувати тут і таких обставин, які
дивують нас, нащадків Володимирового хрещення, по сьогодні.
Коли син Ярослава Мудрого Володимир отримав в уділ Новгород, то також,
слідуючи стопами свого батька, збудував тут в 1052 році не менш знаменитий
собор Святої Софії. За такі величні діла князь Володимир Ярославич був
прославлений в сонмі святих, і рака з його мощами знаходилась в цьому
соборі, а ми до сих пір не знаємо і не досить впевнені: чи шанувати Ярослава
Мудрого святим, чи ні? Напевно нам слід звернути на це увагу!!!
Ми звикли завжди себе почувати меншовартісними, навіть якщо ми і заявляємо
про свій високий патріотизм. Хтось заперечить мені і скаже, що спільного
між святістю, канонізацією і патріотизмом. Спільне тут все. Якби наша
Церква вернулася до святості, яку мала наша православна народна спільнота
княжих часів, ми могли багато чого осягнути, а не відправляти панахиди
біля саркофагу в святій Софії за того, хто за нас недостойних давно молить
Бога перед престолом Владики всіх.
Не так шанували наші предки святих. Справа великого князя київського Володимира
Великого високо була поцінована церковними письменниками того часу. Під
склепіннями Святої Софії в присутності великого князя Ярослава Мудрого
його дружини і княжат велично звучатиме із вуст блаженного митрополита
Іларіона:
"Хвалить же похвальними голосами Римська земля Петра й Павла, від
яких увірували в Ісуса Христа, Сина Божого; Азія і Ефес і Патм - Івана
Богослова; Індія - Фому; Єгипет - Марка. Всі землі, і міста, і люди шанують
і прославляють свого вчителя, що навчив їх православної віри. Похвалімо
ж і ми, по силі нашій, учителя нашого і наставника, що сотворив великі
і дивні діла, великого кагана землі нашої - Володимира… Встань же, о чесна
голово, із гробу свого, встань струси сон! Ти-бо не вмер, а спиш до загального
усіх устання…Піднеси очі і подивись, якої тебе честі сподобив там Господь.
І на землі не безпам'ятний залишив синів своїх. Устань і подивись на чадо
своє Георгія (князь Ярослав Мудрий у хрещенні звався Георгієм авт.)…".
[39] Цей твір першого митрополита-русича
назветься "Словом про Закон і Благодать".
Цікавою є ще одна деталь, яка дає нам змогу оцінити величний подвиг просвітителя
Руси Київської Володимира. Про неї розповідає нам дослідниця монументального
комплексу Софії Київської Надія Никитенко. На Князівському портреті фресці
Святої Софії ХІ століття був зображений Володимир, який несе в руці Єрусалим
- модель Десятинної церкви. Дослідники відзначають її явну подібність
з реконструйованим археологами в ХХ столітті виглядом Десятинної церкви:
п'ятибанна, відкриті галереї обабіч бокових фасадів. Єрусалими, спеціальні
атрибути святого престолу в храмі символізують собою земну Церкву, тобто
християнську громаду, тому модель, яку несе на вівтар Святої Софії Володимир
означає охрещену князем Русь.
В той час з поняттям "Єрусалим" пов'язувалось уявлення про матір
всіх храмів і тому явна паралель: Єрусалим Руси - Десятинна церква, мати
всіх руських храмів, а Володимир, що несе на зображенні її модель - Божий
обранець, наступник апостолів і рівний до них за своїм подвигом. Ця модель
- не просто символічний стінописний образ Десятинної церкви. Вірогідність
її реального існування може бути пояснена тим, що на репертуар і вигляд
літургічного начиння київського першохраму безумовно вплинула християнізація
Русі.
На даний процес мав значний вплив і церемоніал візантійського двору і
константинопольського мистецтва, оскільки це відповідало політичним вимогам
Володимира і прагненням порфиродної принцеси Анни, яка була вихована в
дусі трактату "Про церемонії візантійського двору", автором
якого був її дід Костянтин VІІ Багрянородний.
Церковний устав Володимира зафіксував вклад Анни до ризниці Десятинної
церкви різного начиння і літургічних сосудів. Виготовлення такого начиння,
як і зведення самих церков, було результатом князівського замовлення,
тому в мистецькому вигляді Єрусалиму замовники прагнули підкреслити органічне
включення історії Русі в перспективу Священної історії, акцентувати ідею
новоствореного руського храму навколо "нового Єрусалима" - Києва.
Ймовірно, що першим київським Єрусалимом могла бути модель "матері
церков руських" - Богородиці Десятинної.40 Від себе зазначимо, ще
й про такий факт - при вході до Софії Константинопольської в південному
притворі ми бачимо фреску подібну до зазначеного вище, яка перш за все
свідчить про дійсність візантійської традиції в Київській Русі-Україні
при будівництві і розписах храмів. Там зображено Пресвяту Богородицю на
царственому престолі - покровительку столиці Візантії. Предстоящі імператори:
Костянтин і Юстиніан несуть в руках своєрідні макети-сіони: перший - місто
Константинополь; другий - храм Святої Софії.
Десятинна церква дійсно стала для багатьох церков матір'ю. З її зовнішнього
і внутрішнього вигляду будувались інші храми в Київській Русі-Україні
немов копії. Ця церква на цілі століття мала духовний і архітектурно-монументальний
вплив на інші храми, які зводились князями по всій руській землі. Справа
Володимира не загинула, його заповіти не щезли, а навпаки примножувались.
Так коли перший єпископ Новгорода Північного Іоаким в 993 році прибув
на свою кафедру, то побудував дерев'яний соборний храм і при ньому заснував
монастир, названий також Десятинним.